Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (книга жизни .TXT) 📗
– Що?… – вона оберталась, відчувши погляд у спину. Стояла біля вікна, підливала свої фіалки під самий корінь, обминаючи присадкувате вовняне листя.
Він напускав на обличчя байдужий вираз: нічого, просто так.
Увійшов у смак цієї гри, гри на винос. І дедалі частіше хапав через край.
Зникнення їхнього з Надією листування – грубенького стосика ранніх листів докомп'ютерної доби, перев'язаних шворкою, – неабияк налякало його. Невже він міг таке утнути? Втопити їх, запхавши камінь між листів. Лежать вони тепер на дні ставка, ніхто не прочитає тих рядочків, заповнених рідним почерком, а він таки встиг – витягнув наостанок випадкового аркуша. «Нам не варто зустрічатись, дякую за все. Надія». З цього короткого листа все справжнє між ними лише починалось.
Наступного ранку йому було так зле, як ніколи дотепер, його нудило й трусило. Надії з малим вже не було, він, похитуючись, вийшов з хати. А повернувся ввечері у розмоклому взутті, у вологих по коліна джинсах, загубивши шапку. Надія сплеснула руками, заходилася стягувати з нього одяг, той ніби як приріс до тіла.
– Що?… Що сталося? Де ти був?
– Ставок на дорозі трапився.
– Чого тебе туди понесло? Лягай, розітру.
Вона метушилася навколо нього, натягала грубі вовняні шкарпетки на червоні ступні. Він голосно фиркнув, вона підвела очі: що? «Ти смішно це робиш…» – не говоритиме ж про те, що денну норму він попри небажання виконав. Хіба не смішно? Шапка лишилась на березі, а листи, які шукав, під водою.
Від самої згадки про листи, про необхідність і далі робити те, чого не прагнув, не хотів, у грудях напиналися болючі струни, їх хтось повільно намотував на невидимий кілок. А по обіді попустило.
Він чекав цього дня, а все ж воно сталося несподівано. Надія завмерла перед книжковими полицями, вражена блискавичним відкриттям, малий смикав її за руку: пішли, мамо, пішли! А вона тремтячим, а тоді дзвінким голосом називала книжку за книжкою, автора за автором, торкалась пальцями корінців та обкладинок, переводила погляд з одного кута стелажів в інший, шукала одне, шукала друге, шукала третє – і не знаходила.
– Де вони всі? – нарешті озирнулась до нього.
Але ж розлютилась вона того вечора! Він не пізнавав своєї дружини. Зазвичай тиха й лагідна, іноді занадто лагідна, вона перетворилась на скажену фурію. Вигукувала до нього звинувачення та плакала вголос, не ховаючи обличчя.
Від того книжкового скандалу почався новий період у їхньому житті.
Тепер він ловив на собі уважні погляди Надії. Вона спостерігала, як він збирається, що бере з собою. Він дурив її, обводив круг пальця, забивав баки та вішав локшину на вуха. У цьому був свій кайф, гра перейшла на новий рівень. Було щось невимовно захопливе у тому, аби сховати на спині, за ремінь штанів, смугасті рукавички малого, і показати на виході руки: дивись, мовляв, усе чисто, а хочеш – обшукай. Запхати у кросівку її гребінець. Вдягнути дві сорочки, одну на другу (щоб по дорозі скинути зайву), помітити на виході, як погляд Надії затримався на його шиї (тепло, тепло…) – ні, не зауважила нічого, холодно, Надіє, холодно. Вона сумно проводжала його очима.
Перше, що побачив, повернувшись додому, – маленькі рукавички в сіро-сині смужки, ті, що вранці тулив за спиною.
– Ти що, шпигувала за мною? – струсонув ними у повітрі. «Це щось нове, – подумав, – слідкувала, йшла назирці, як я не помітив…»
Вона дивно глянула на нього.
– Малий побачив їх на парапеті біля переходу.
Не залишав їх там, вона бреше. Або… або хтось
підібрав їх та виклав на помітне місце.
Ніхто не розмовляв у кімнаті цілий вечір, хіба стишено лунали лялькові награні голоси з мультфільмів. Малого не відганяли від екрана, не казали, що вже досить.
– Це хвороба, – порушила мовчання Надія. – Ти хворієш, це хвороба.
Він узяв її на кпини. Яка хвороба? Та він може припинити це будь-якого дня, хоч завтра! Скаже ж таку дурню! Хвороба!
І справді протримався кілька днів, а тоді зірвався знову. Тепер його відверто дратували сльози Надії та її вмовляння. Вона більше не жартувала з ним, не засмикувала фіранок перед тим як обернутися до нього з таким любим колись виразом обличчя, вона зробилась підозріливою та чіплястою. У ній прокинувся талант переслідувача. Вона знаходила їхні речі і повертала їх додому. Дерев'яну пірамідку малого, важезні гантелі, коробку з ялинковими прикрасами, підсвічник з грубою свічею, яку вони палили, святкуючи закінчення ремонту. Вона без сумніву стежила за ним, тримала його на короткому повідку Але він був хитріший. Те, що поверталось, було незначною частиною, тоненьким струмочком з потужного руху в протилежному напрямку. Він методично й наполегливо, день у день, звільняв територію від кухонного причандалля та інструментів, від зошитів, блокнотів, шкарпеток, нічних кремів, сонячних окулярів…
її характер робився нестерпним. Йому доводилось відповідати на дурні безпідставні запитання. Де улюблена машинка малого? Де, чорт забирай, зубна щітка? Якого дідька чіпав губну помаду?
А він усього цього навіть не торкався. Тепер усе, що впало, закотилося, загубилося, списувалося на його рахунок. Де ваза до квітів? Та розбив він її! Випадково зачепив, вона – на підлогу дзень! – розлетілась на друзки. Але й пояснювати не варто, Надія все одно не вірить: виніс з хати – і край.
Як він раніше не помічав її обмеженості та занудства? Цієї зацикленості на шматті? А цей полохливий погляд скоса – де вона могла його набратись?
І що це? Зміна тактики? Стоїть зі сковорідкою у руці, усміхається. Тоді обережно опускає до чорного цупкого пакета.
– Нащо вона нам? – погляд безтурботний, навіть грайливий. – Ми маємо нову. А цю – на смітник. Увесь непотріб – на смітник!
Якогось шнура тягне, скручуючи у жмут, запихає до сковорідки.
– Давно вже не працює, навіть ремонтувати не будемо. На смітник!
Показує йому рожевого зайця, він колись, ще до їхнього одруження, сидів на її ліжку, у її кімнаті.
– Пам'ятаєш цього вухастика? Моя підліткова любов, – і набравши повітря у груди, береться виспівувати, копіюючи Вітні Х'юстон: – And І… will always love you… – сміється й жартівливо тягне: – У-ууу…
– Що ти робиш? – обриває він її. – Що ти робиш?
Нарешті удавано-безтурботний вираз на її обличчі змінюється розгубленістю.
– Ти нічого не розумієш, – він робить до неї два кроки – вона відступає до дверей. – Ти що думаєш, я прибиральник? Я викидаю мотлох? Думаєш, я виношу зайве?
– А що ти тоді робиш?
– Я роблю те, чого не можу не робити. Тобі цього не зрозуміти! Ти зараз намагаєшся наслідувати мене, сама не знаєш, для чого.
А може, щось задумала.
– Ти!.. – зривається вона. – Ти просто слабак, ти слабак, чуєш? Який шукає високих пояснень своїй залежності.
Знову скандал, жодного дня без скандалу.
Малий втупився в екран, навіть не ворушиться, робить вигляд, що дивиться мультики. Батьківські погляди зійшлися на його маківці. Запанувала тиша. Малий сидів-сидів, тоді тихенько зсунувся зі свого стільчика, підійшов до батька, глянув очима дорослого: «Тату, покажи фокус!» Який фокус? Малий сідає навпочіпки біля залізничної колії, розкладеній на підлозі, їй бракує одної секції. «Покажи фокус!» Колись давно, ще до всього, вони бавились у таку гру. Тато непомітно ховав іграшку, а потім витягував її з рукава, а чи у себе з-за вуха, або в малого зі спини. Малий кричав: ще! І уважно спостерігав за руками батька, і все одно не помічав, куди ті іграшки зникають і де небавом з'являться.
Тихо в кімнаті. Нікого. Вже звик до самотності від ранку до вечора. Відтоді, як шеф повідомив, що він потрапив під скорочення – а хто ж би ще, звичайно, він, не Оленка ж з її сміхом-дзвіночком, не ті колеги, як вони себе називають, соціологи-трудоголіки, ага, трудоголіки вони, як же! – кар'єристи та заздрісники… Він і сам вже втомився вислуховувати дорікання на свою адресу щодо втрати ініціативності, креативності та ще якихось там тивностей.
